Проблеми розвитку сучасної естради, в порівняльному аналізі потрібно розглядати  на прикладі двох культур : своєї, української, та, не чужої нам – російської. Не будемо торкатися Європи і Америки. Там інші умови, інші виконавці, інший ринок. Україна і Росія тепер дві різні держави, та музичні тенденції в чомусь дуже схожі.
     У чому проблеми сучасної пісні в нашій державі? У часи Радянського Союзу була цензура, але, попри це, якісних пісень було більше. Саме тоді, у часи цензури, народилася «Червона рута» і «Водограй», «Стожари» і «Два кольори», «Черемшина» і «Пісня про рушник», «Чорнобривці» і «Пшеничне перевесло». Цей список можна продовжувати і продовжувати. Велика увага приділялася текстам та мелодиці пісень. Зараз цензури немає і можна все. Пиши, що хочеш. От і пишуть, що хочуть і як хочуть, не звертаючи великої уваги ні на тексти, ні на музику, ні на виконавську майстерність.              В більшості випадків в ефірі звучать низькопробні пісні у безголосому виконанні. Та, як це не парадоксально, але в нашій державі є талановиті співаки і композитори, твори яких і на телебаченні, і особливо на радіо, музичні редактори, в гонитві за слухацькою аудиторією, не пускають в ефір, називаючи це прекрасним словом – «не формат».
     А слухач і радий би був почути щось нове, цікаве, гарне, але змушений слухати те, що транслюють по радіо та показують по телебаченні. І в цьому біда. Серед всього музичного різномаїття якісних пісень дуже мало. Всі радіо і теле-ефіри стали платними. І немає нічого дивного, що на Першому Національному співочого ректора можна почути мало не кожного дня, а великого співака Василя Зінкевича – ну дуже рідко. Що співак, в якого діапазон півтори октави, Козловський звучить мало не кожну годину, а великий співак Іво Бобул раз на рік. Старі українські метри, які дійсно  давали по  30 концертів на місяць, записують нові пісні, але їх не пускають в ефір, кажучи, що це «нафталін». Виходить замкнуте коло. Українська пісня жива, але люди її не чують. Тенденції до суперкомп’ютерних штучних звуків і сучасного аранжування  згубили українську пісню. Ми почали співати реп, хіп-хоп, невміло копіюючи Захід. Українцеві співати реп, це все одно, що американцеві заспівати «Ой зелене жито, зелене». Ми забули одне, не буває українського року, джазу, блюзу і українського репу. Існує просто рок, просто джаз і просто блюз. І єдине що є українське в нас і чого ніколи від нас не забереш – це народна пісня. Ось де наше коріння і джерело пісень. Ось де наша спільна слов’янська мелодика. Тому Віктор Павлік, зробив сучасні обробки народних пісень і дуже добре що не тільки він пішов цим шляхом.
     Шкода що в сучасній українській пісні мелодія відійшла на другий план. А без неї пісні не буває. Якщо мелодія відійшла на другий, то слова відійшли на третій план. Дуже часто серед виконавців панує думка: «народу чим простіше – тим краще. Народу все одно, що там в тексті пісні. Головне, щоб приспів «Я не здамся без бою» повторювався разів 10, а може і 20.» Тому на перший план вийшло сучасне аранжування,  а якщо пісня ну хоч трошки вдалася, а більше нема що співати, то треба зробити ремікс. Насправді ні один ремікс не був кращий за оригінал. Попри це сучасних українських гуртів багато. Скажу більше, вони намагаються йти кожен своєю дорогою. Так от, є в них одна спільна біда. В гонитві за слухачами, вони пишуть такі пісні, що вже через три, максимум, через шість місяців, вже всі забудуть. Пісні пишуться на один день, а пісні згадані на початку статті – це пісні навіки. На чому ґрунтуються мої міркування? Для пересічного музиканта, який грає на вечірках, показник популярності пісень той, як довго їх замовляють. Так от пісню «Білий сніг» Білозіра, музикантам будуть замовляти, ще років з двадцять, а от «Небо плаче» з репертуару співака Козловського, вже через пів року не те що не замовить ніхто, а й не згадають що така пісня була.
     Чи виконують пересічні музиканти на вечірках сучасну українську естраду? Практично ні. А що грати? Кривляння групи «Грін-Грей», муркотіння Скрябіна про гламур, чи «хіти» «безсмертних» команд «ТНМК» та «Друга ріка». Разом з тим в Україні існують хороші команди зі своїм обличчями : «Мандри», «Гайдамаки», «Юркеш», «Вася Клаб». Та й Славко Вакарчук харизматична постать. Більше того, тільки згадані вище команди, включаючи Вакарчука зі своєю виконавською манерою, й здатні передати зміст та мелодику своїх пісень. Тому я вважаю, що пересічному музиканту не слід братися за репертуар океанівців, Юркеша, «Гайдамаків» і «Мандрів».
     В сусідній Росії є одна особливість, котра впливає на розвиток сучасної пісні. Там в теле-ефірі всім вистачає місця. Виступає і пенсіонерка Бабкіна і шепіт Росії «Алсу», мастодонт Кіркоров і нова «зірка» Білан, молодухи з «Фабрики зірок» і бабуля Едіта П’єха. Разом з молодими композиторами Дробишем і Фадєєвим продовжують творити Агутін, Крутой, Ніколаєв.
     На радіо в Росії термін «не формат» теж існує, а от на телебаченні менше купюр і більш різнопланова музика. Хоча сучасна російська пісня – це теж гонитва за аудиторією. І там, можливо навіть більше ніж у нас, забули де в сучасній пісні мелодія, де слова.
     При цьому всьому явище Вєрки Сердюки стоїть ніби трохи осторонь. Хтось може сприймати чи не сприймати це явище, та не можна відкинути одного - це талант Андрія Данилка. Сердючка – це кітч, але талановитий кітч. Після останнього «Євро бачення» цей кітч зайшов у творчу кризу. Вірю, що талант Андрія винесе його в потрібне русло. Інколи публіка пересічному музиканту говорить: «Грайте щось веселе, Сердючку давай!».  Іноді замовник говорить : «Грайте все, крім Сердючки». Публіці кітч набридає. Моя суб’єктивна думка така, секрет успіху Сердюки полягає в тому, що все ж таки вона несе людям оптимізм. Та разом з тим Сердючка, як персонаж поглибила кризу розвитку сучасної пісні. Якщо і далі сучасна пісня, українська чи російська, підуть таким шляхом, як на останньому «Євробаченні», то нас чекають невеселі часи. Покоління, яке підростає, взагалі забуде про поняття мелодії в пісні.
     А зараз люди на вечірках й надалі замовляють «Мурку» і «Червону руту», Оксану Білозір і Юрія Антонова, Назарія Яремчика і «Машину часу». Дай Боже, щоб на нашій землі підросли нові Паулси, Білозіри, і Золотники. І тоді наша Слов’янська пісня поверне мелозвучні традиції, які притаманні тільки нашій народній пісні.
Саксофоніст
Олег Баланко