МУЗИЧНА ПРОФНЕПРИДАТНІСТЬ, або ПОВЕЛИТЕЛІ МІНІ-ДИСКА. Головною мотивацією для написання цього матеріалу стало весілля в родині, на яке мене разом з сім’єю запросили як прийнято на тиждень наперед. Не знаю чому, можливо через те, що сам цікавлюсь якісною музикою, але я одразу запитав про музикантів. Почувши про те, що це професійні і досвідчені у своїй справі люди, заспокоївся і налаштував себе на хорошу галицьку весільну забаву наступної суботи. І ось настав цей урочистий момент! Гарно все – молодята, квіти, шлюб, обручки, гості з конвертами в кишенях. Хтось тішиться, бо за якусь годину буде співати коломийки і танцювати польку «з гудзом», хтось буде горланити «Гірко!» і кликати вуйка Йосипа, а хтось прийшов дочекатись моменту кидання вельона – кожному своє. Всі в очікуванні свята і веселощів… Весільний кортеж вже прямує в напрямку ресторану. Кілька слів старости на порозі, кілька традиційних жартів. Заходимо в приміщення і ось воно – моє перше розчарування. Волею долі, під час першого маршу я опинився біля музикантів і одразу звернув увагу, що щось не так – по-перше, не зрозуміло для чого один з них похапцем запхав міні-диск в свій чудо-синтезатор; по-друге, маючи від природи непоганий музичний слух, я зауважив, що музики тиснуть на своїх клавішах зовсім не те, що насправді звучить. Диво, якого 90 відсотків гостей навіть не помітять ані разу протягом всієї забави, заінтриговує мою цікавість і я час від часу звертаю увагу на дії музик. Хочу просто зробити для себе висновок – вони прості «халтурщики» чи може… їм не заплатили?.. І ось через декілька хвилин наштовхуюсь на заклопотаного батька молодого. Одразу питаю про вартість цієї супер-музики і чую у відповідь цифру, від якої мені захотілось одразу вийти на вулицю і скурити цигарку. Шість сотень американських вічнозелених доларів – ось ціна цього посереднього співу, ціна беззвучного клацання по двох японсько-тайванських клавішах, ціна запису одного міні-диска, на якому все весілля від «Ласкаво просимо» і до «Горіла сосна»… Та остаточно мене зламало останнє шоу у виконанні наших розрекламованих музикантів. Прийнявши на душу трохи горілки, після другого столу вони здається обнагліли вже зовсім – під час доволі вже неоригінального конкурсу для гостей Вєрка Сердючка заспівала… власним голосом..! Напевне зовсім захрипли вже бідаки..? В перерві поспілкувався з одним із лабухів, як вони самі себе називають, і дізнався, що музичної освіти він не має зовсім. Сам будівельник. А оскільки, від природи має непоганий голос, вирішив купити собі на пару з другом апаратуру, скачали з інтернету купу «мінусових» фонограм, записали кілька міні- дисків і вперед за лаврами. Створили рекламний сайт, накидали кілька відео-нарізок, де вони у вишиванках «творять своє музло». А людям більше нічого і не треба – ми сприймаємо картинку завжди такою, як нам її подають. Як назвати таких самородків? Яке слово правильно дібрати для їх творчості? З чим порівняти їхніх неперебірливих замовників? Для цих самодіяльників не підходить ні слово музикант, ні слово ді-джей – і одне і друге вимагає стовідсоткового професіоналізму. Та серед кола моїх знайомих є декілька музикантів, які грають весілля дійсно «на живо», які мають музичну освіту, які знають справжню ціну українським звичаям і ціну української автентичної весільної музики. Завдяки саме цим талановитим людям, я добрав кілька слів, якими можна наректи добрих три четверті всього музичного ринку – стартери (стоять два таких собі оператори і тиснуть кнопки на ноутбуках), профнепридатні (без освіти, але це не заважає «творити» музику), гадайки (за принципом «слова знаєм, а музику маєм»). Не назву їхню діяльність ніяк, окрім бізнесу. Тому що творчого матеріалу там немає зовсім – плагіат, «фанера», кривляння і спотворення української весільної традиції. Та люди, які замовляють їх… Як назвати того, хто відкривши пошуковий сайт, вибирає все ту ж гарну картинку і, бачачи ціну, очікує на певну незавуальовану якість. Вони просто клієнти, що в міру свого приземленого уявлення про якісну музику приймають цей масовий індустріальний музичний продукт і їдять його разом з сотнею запрошених гостей. Чесно, як би я вмів малювати, намалював би короткометражний мультфільм і запустив би його в інтернет під назвою «Профнепридатні народні музики». Головними героями були би звичайно ж наші лабухи. В них би були з дерева вистругані інструменти, а на кожному лише три кнопки – грати, співати і пауза. Їхнім замовникам я би намалював великі вуха і дірки в кишенях. Ви скажете: час важкий, кожен заробляє як вміє, на кожен товар свій покупець і так далі. Та уявіть собі письменника, який пише свої твори, ліплячи їх з уривків чужої творчості. Уявіть художника, в основі картин якого лише такі собі пазли з фрагментів скопійованих відомих полотен. Це все одне і теж – це все не творчість, це не культура, це не мистецтво. Це всього-на- всього бізнес і спосіб заробітку! Що краще слухати – ритм машинку чи справжні барабани, синтетичні звуки чи живий саксофон, міні дисковий запис чи неповторне природне звучання акустичної гітари чи акордеона?! Та ще не все так погано. Є дуже невеликий відсоток команд, які направду грають, а не лабають. Які співають, а не халтурно горланять. Які дещо по-своєму інтерпретують ту чи іншу весільну композицію, але тим самим відходять від шаблонів і вносять щоразу щось своє, нове, свіже і неповторне в кожну весільну пісню, продовжуючи їй життя. Уявіть собі четверо-п’ятеро професійних музикантів, що бездоганно володіють своїм інструментом і порівняйте цю весільну забаву з двома-трьома «гадайками», яким ні з того ні з сього вимкнули світло… Нема світла – нема забави… Тут немає реклами, немає антиреклами – я не назвав ні одного прізвища чи назви колективу. Просто хочу привернути вашу увагу до якості – якості продукту, за який вас просять немало заплатити. Музиканти вітають шановних гостей, бажають їм веселої забави і дарують гарного весільного марша!!!